Про нас
Громада "Слобідське Коло" світоглядно підтримує Об’єднання Рідновірів України (ОРУ). Громада розпочала свою діяльність 25 липня 7518 (2010) року. В цей день було проведене перше недільне славлення Рідних Богів. З того часу, кожну неділю відбувається спілкування з Богами.

Громада має гімн:

За правду, браття, єднаймось щиро,
Єдиний маєм правий шлях,
Єдину, браття, всі маєм віру,
Єдине серце у грудях.

Нема в нас, браття, ні зради лихої,
Ні кривди ми не боїмось,
Знамена держімо правди святої,
На зраду ми не піддамось.

До нас ходіте усі, хто за правду
Не жалує життя оддать,
Ми приймемо того, мов брата рідного,
Хто правду любить, той наш брат.

Леся Українка


Основи віровчення Рідної Віри

Символ Віри — основні засади віровчення Рідної язичницької релігії, в яких сформульоване українське Богорозуміння. Він читається нами на славленні, як свідчення нашої належності до Рідної Віри:

Вірую:
В усіх Українських Богів,
єдиних у Сварозі,
Вічних і незнищенних,
Як Всесвіт.

Вірую:
В триєдність світів Права,
Ява і Нава,
Створених Сварогом,
і удержаних в Ньому.

Вірую:
В Божественне народження українців —
Онуків Дажбожих,
і в силу Предків,
Яка перебуває з нами завжди.

Вірую:
В радість життя вічного,
В чистоту душі праведної,
Яка ніколи не зникає,
А переходить у нове тіло.

Наша Віра правдива, бо Право славимо!

Застороги нащадкам
— сформульовані сучасною українською мовою стародавні норми моралі української Рідної Віри, якими має керуватись кожен рідновір-язичник у своєму повсякденному житті, щоб жити у злагоді зі своєю совістю і своїм народом. Головна ідея Засторог відображає насамперед національні цінності й пріоритети: вірність своєму Роду і Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, Рідних святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості стверджується працьовитість, активна позиція в житті, взаємоповага між представниками свого і сусідніх народів, але водночас і людська гідність, відпорність всьому ворожому, засудження рабства й зверхності, чужопоклонства, неприпустимість зради. Між людиною й Богом взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже рідновіри — не раби божі, а Дажбожі сини й онуки.

ЗАСТОРОГА ПЕРША:
Не цурайся Роду свого,
Його Звичаю та мови
Бо рідна Мова і Звичай
Зберігає енергію нації.

ЗАСТОРОГА ДРУГА:
Не оскверняй Душу
Чужинськими звичаями,
Пам'ятай, що чужа пісня і молитва
Дає силу твоєму ворогові.

ЗАСТОРОГА ТРЕТЯ:
Будь терплячим,
але не допускай наруги
над твоїми Рідними
Святинями.

ЗАСТОРОГА ЧЕТВЕРТА:
Не руйнуй Природу,
Серед якої живеш,
Бо цим ти відбираєш майбутнє
У своїх нащадків,
Зрубуєш гілку Роду свого.

ЗАСТОРОГА П'ЯТА:
Не потурай ворогам
Свого народу;
Якщо треба -
Ставай до Священного Бою.

ЗАСТОРГА ШОСТА:
Не віддавайся в рабство,
Бо хто прийме рабську смерть,
Той у вічність відійде рабом.

ЗАСТОРОГА СЬОМА:
Не зраджуй Віру
Дажбожих онуків,
Бо чужа віра
Руйнує Дух і тіло,
Знищує націю.

Велесова Книга є основною культовою пам’яткою української Рідної Віри. Написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках ще в V — ІХ століттях, вона зберегла для нас не тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних засад. Велесова книга містить понад 250 Богознавчих понять (в тому числі, імен Богів - теонімів), близько сотні слов’янських власних імен людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, Волхвів, князів та значних воєначальників. Тут подані також відомості про окремі свята Рідної Віри, пов’язані з природним календарем, назви місяців, тижнів, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен. Цінним для рідновірів є осмислення авторами Велесової Книги вчення про Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме як повчання для нащадків: «Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них — то красен Рай слов’янський; і там Рай-ріка тече, що відділяє Сваргу од Яви» (дощ. 11-Б).

Хоча автентичність пам’ятки у відомих колах викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Саме це й може бути переконливим доказом того, що книга не могла бути виготовлена фальсифікатором. Історія знахідки, її прочитання й переклад на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць А. Ізенбек, переписав і дав перше тлумачення тексту Ю. Миролюбов; видрукована вона була в п’ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапили лише в 1990 р. Вагомий внесок у прочитання дощечок зробив В. Шаян, а найповніше видання здійснив М. Скрипник. В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б. Яценко. Нині Велесова Книга по праву може вважатися Святим Письмом Рідної Віри не тільки українців, але загалом усіх слов’яно-арійських народів.

“Віра Предків Наших” В. Шаяна — збірник його праць, написаних і виданих у різний час окремими книжками. З 1972 р. Інститут ім. В.Шаяна, створений його учнями в Канаді підготував до друку перший том релігієзнавчих і культурологічних праць свого вчителя, який був виданий в 1987 р. вже після смерті автора.

До книги увійшла праця «Великий Бог (поза межами науки і теології)», яка стала вступною лекцією до науки Рідної Віри, «Аналіза Влес Книги», «Про Перуна знання таємне», «Проблема Української Віри» та інші праці. Чи не найвищим пафосом і філософською думкою відзначаються праці «Найвище Світло» і «Найвища святість», де В.Шаян глибоко дослідив онтологію і космогонію святості в Рідній Вірі, дав філософське і лінгвістичне осмислення понять Сварги і Сварога, та визначення сутності праукраїнського генотеїзму: «в різних Божествах наші предки вбачали часто різні аспекти проявів продуховленої Вселенної, які всі разом творили єдність» (с. 180), провів аналогію українського Богорозуміння з ведійським «по-різному називають поети і віщуни те, що є одне» (с. 232).

Правослов: молитви до Рідних Богів — містить автентичні язичницькі молитви українців, які збереглися у Велесовій Книзі та в пам’яті народу, а також незначну кількість сучасних авторських молитов Рідної Віри (зокрема, молитва до Перуна за Україну та Слава велика, яка співається на урочистих богослужіннях). Молитви згруповані за часом, місцем і сферою використання: урочисті (святкові), календарні (молитви Кола Сварожого), щоденні молитви, рослинна магія (при зборі цілющих рослин), лікувальні молитви та ін. В Правослов також включені деякі обрядові пісні, пояснення та поради до молитов. Упорядник книжки — Волхвиня Зореслава.

Часопис «Сварог» є релігійно-історичним та науково-пізнавальним збірником Громади Українських Язичників «Православ’я». Він видається з 1995 р. двічі на рік. «Сварог» подає матеріали про сучасне відродження Рідної Віри, про давні релігійні обряди та Богослужбу, доповіді провідників релігійних громад на різних міжконфесійних конференціях, публікує наукові дослідження про язичницькі культи, обереги, подає молитви, пісні, сучасні художні твори (зокрема, вірші) про віру наших пращурів, а також критичні матеріали щодо порушення прав рідновірів, сваволі чужовір’я та ін.

Світоглядні засади Рідної Віри

Вчення про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва, на що звертають особливу увагу волхви, віщуни — автори культової пам’ятки українців Велесової Книги: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює живоття наше, і та, як одійде, смерть єсть. Ява тече і твориться в Праві, Нава бо є після них. До тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві єсть Яв» (д. 1).

Поняття про Праву, що сформувалось ще в часи індоєвропейської спільноти, ідентичне ведійській Риті, яка означає універсальний космічний закон, за яким невпорядкований стан (хаос) перетворюється в гармонійно упорядкований Всесвіт (космос). Права дає лад круговороту Всесвіту. Цей лад збігається з істиною. Права керує Всесвітом і ритуалом (пор. Рита — ритуал, Права — правило, обряд). Права невидима смертними: «закон, укритий законом» (Рігведа, 5.62.1); «Права невідомо уложена Дажбом» (ВК, 1). Права визначається не ззовні, а із самої себе (зсередини), вона визначає все, включаючи і саму себе. Навіть діяння Богів є окремим проявами Прави. Права регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння Богів.

Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття трьохвимірності світу, про яку розповідає згадана вже перша дощечка Велесової книги, а також Волховник: «Триєдність буття відображена в ідеї священного дерева (Дерева Життя), коріння якого сягає підземних глибин, світу Предків, (минулого часу), світу Нави (Нав’я) — це коріння нашого Роду. Стовбур і гілки священного Дерева уособлюють проявлене буття — світ живих людей, (теперішній час), світ Яви. Крона й листя священного дерева є житлом Володарів вищого світу, світу Прави — світу Богів, які правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до Неба Богів, (майбутній час), коли душі зливаються з Богом. При взаємодії небесної і земної сил народжується третя — Синівська сила. Так з триєдності буття постає Рід».

Віра в божественне народження народу грунтувалася на легендах про кровну спорідненість русичів-українців з Богом, про яку згадує «Слово о полку Ігоревім»: русичі — «Дажбожі внуки», віщий Боян — «Велесовий внук»; а також у Велесовій Книзі: «Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди» (дощ. 15-А). Боги Прави тут «є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших» (дощ. 24-В); «Боги наші суть великі родичі» (дощ. 33).

Багатий пантеон Богів праукраїнського язичництва свідчить про розвинуте Богорозуміння, яке формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як абсолютний політеїзм (багатобожжя). Для слов’янина-язичника різні прояви Божої сили мали бути названі словом: грім і блискавка — Перуном, весняне сонце — Ярилом, літнє — Дажбогом, водна стихія — Даною, Мокошею, творенням роду опікуються Род і Рожаниці, родючістю поля — Русалки, Берегині і т.д. Велесова Книга зберегла для нас повідомлення про сорок Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: дощич, листвич, сінич, житниць, пташич, цвітень та ін. Кожне Божество вшановується згідно календаря Коло Свароже, де Батько Сварог — є небесним зодіаком, а його сини Сварожичі — зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять. Найголовнішими в цьому календарі є свята сонцестояння і рівнодення, а також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляди, Колодій, Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та Калита. Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог: «І Числобог рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі»— записано на одній з дощечок Велесової Книги.

Кожне з цих свят є певним етапом у сезонних господарських заняттях хліборобського народу, яке починалося спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Поняття жертви має своє обгрунтування у Велесовій Книзі: «Жертву тобі правим — вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою» (дощ. 31); «Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди» (дощ. 24-Б). Під час моління жертва кладеться у вогонь, а жертводавець спостерігає за тим, як Боги приймають його молитву (напрям диму, колір вогню тощо), решта жертви розподіляється між віруючими, роздається дітям.

Українське язичництво має свої культи: Землі-Матері, Батька-Неба (Сварога), Живої Води, Вогню-Сварожича, Предків, Дерев, Лісу, Хліба та ін.

Українському язичництву притаманний світоглядний дуалізм, однак ставлення до нього відрізняється від привнесеного світовими релігіями: добро і зло, день і ніч, вогонь і вода, чоловік і жінка (плюс і мінус) розглядалися як нерозривна єдність. Язичник не ставить перед собою проблему боротьби білого з чорним, розуміючи, що саме існування обох начал породжує гармонію Всесвіту. Ця мудрість була відома ще далеким пращурам слов’ян: «Це не може бути іноді, якщо хтось не втримався б і сказав нерозумне про Чорнобога, а інший у радогощах про Білобога» (ВК, дощ.22); «Білобог і Чорнобог б’ються — і ті Сваргу (Небо) тримають, аби світу не бути повергнутому» (дощ. 11-А). Єдність природнього (матеріального) і духовного (ідеального, божественного) була головною засадою життя і побуту язичників. Чистота тілесна має наблизити людину до чистоти духовної, тут немає ні відречення від світу, ні чернечого аскетизму — він неприродній.

Легенда про народження Дажбожих онуків передує християнському «непорочному зачаттю», яке навіть сучасними віруючими розуміється буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом (духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка релігія, її ідеальна чистота ще не примітивізована, не перенесена на конкретних «історичних» осіб, як зробили це світові релігії.

Язичницькі таїнства і обряди, що збереглися, існуючи паралельно з офіційним християнством: творення роду (весілля, вінчання), священної жертви (причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства Сварога), посвята (вікові та станові ініціації), введення у віру (показ Богам новонародженого), наречення (надання імені) та ін.

Уявлення про душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа — це тонкий, неречовинний людський образ; за природою, щось ніби пара, повітря чи тінь. Вона є причиною думки і життя в тій істоті, яку вона одуховнює. Вона володіє свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому. Душа здатна залишати тіло і швидко переноситися в різні віддалені місця простору. Вона невидима, але має й деяку фізичну силу. Душа з’являється людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але схожий на нього. Матеріально душа пов’язана зі зрачком ока, з пульсацією серця (кров’ю), легенями (диханням): слова дихання, дух, душа — у всіх слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню, зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо.

Віра в потойбічне життя душі сформувалася в трипільському суспільстві і закріпилася вже в арійські часи (близько II тисячоліття до н.е.). У слов’ян безсмертя душі пояснювалось постійним обертанням душ через світи Права (Боги посилають душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже — кожна душа по смерті повертається до Сварога. Тіло — одяг душі, який дає Бог. Саме тому міфологема про божественних пряль — Богинь Долі, які тчуть людську сорочку, така живуча в ментальності українців. І досі існує поняття священної обрядової сорочки, якою сповивають новонародженого, весільної сорочки, яку вдягають на оранку або сівбу. Щоб оздоровити людину, язичники занурювали її у священні води джерела або обливали водою зі священної криниці, бо пошкоджену життєву тканину слід відновлювати живою водою того джерела, де живуть віщі прялі. Відомий також обряд спалювання сорочки хворого і вдягання його в нову сорочку. Подібний обряд здійснюють сучасні громади етнічної віри як відхрещення від чужовір’я. Обряди язичницької релігії виявилися надзвичайно живучими, значна частина їх перейшла до християнської церкви, надавши чужим божествам етнічного забарвлення.

Обрядовість і календар

Життя українського язичника від народження до самої смерті супроводжується певними ритуалами, що українською мовою називаються обрядами і означають «порядок, лад», тобто ряд послідовних дій, що мають свої правила, які слов’яни виконують щодня. Давнє слов’янське значення слова ряд — черга, шеренга, а також — договір, угода. Це слово має також і конкретне значення: ряд — збиті з дощок столи з лавами, які наші пращури збивали спеціально для частування великої кількості людей на весіллях, поминках, інших родинних урочистостях (пор. також торгівельний ряд на базарах). Саме «обрядування» первісно означало обхід гостей по рядах з частуванням (стравами, напоями), без якого не обходилося жодне із язичницьких свят. Відомі ритуальні бенкети, які називалися братчинами, і відбувалися після кожного Богослужіння, особливо на великі свята сонячного циклу Кола Сварожого, коли, окрім частування, передавалася по ряду ритуальна чаша або ріг — символ добробуту. Кожен учасник братчини, тримаючи ріг зі священним напоєм, виголошував славу Богам і передавав його далі за ходом Сонця (посолонь, тобто справа наліво). Пізніше слово обряд стали застосовувати до всіх родинних чи святкових народних церемоній.

У язичницькій вірі найбільшими родинними святами кожної людини є три: народження, весілля і похорон. Сучасникам важко зрозуміти, що похорон може бути урочистою подією, однак давній язичник розумів свій перехід до світу Нави як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості — у гурті Предків. Поряд із цими головними етапами людського життя відзначалися ще й проміжні: посвячення в Рідну Віру, наречення дитини (надання імені), вікові ініціації (в один рік, у сім років і на повноліття), а також станові ініціації (посвячення у воїни, висвячення в духовний сан тощо). Багато обрядів пов’язаних з важливими подіями життя родини: побудовою, переходом до нової хати, купівлею худоби, вигоном її на пасовище, оранкою, сівбою.

Та найбагатшими залишаються календарно-обрядові звичаї, які в давні часи строго узгоджувалися з астрономічним станом космосу, завдяки чому в українців виробились космогонічні міфи про Сотворення світу, великодні, купальські, обжинкові релігійні тексти, що дійшли до нас у фольклорних записах.

Язичницький календар має назву Коло Свароже: «Мати-Птиця співає про дні ті, і чекаємо на часи, коли крутитися стануть Кола Сварожі до нас, і часи ті настануть для нас» (Велесова Книга). Коло Свароже наших предків — це сучасною мовою зодіакальний круг. Сварог — чоловіче втілення Всесвіту, Бог-творець Всесвіту, небесний коваль, що викував світ, створив перших людей, населив Землю живими істотами, став покровителем шлюбу і сім’ї. В індоєвропейській традиції Сварог (ведійський Тваштар) зображався з топірцем у золотих руках, звідси й відомий вислів про «золоті руки» означає майстра, творця. В Рігведі він має ще епітет «прекраснорукий», тобто Бог-митець. Сварог — творець усіх живих і мертвих форм природи. Він є втіленням космічних потуг: світла, вогню й повітря. Він — батько зодіакальних сузір’їв (Божичів), які отримали по-батькові — Сварожичі: «Се Отець Сварог, а інші суть Сини» (Велесова Книга, дощ. 22).

Сварог вшановується в різних обрядах Кола Сварожого як універсальна постать Божественних потуг: «Сварог, що створив світло, це Бог світла, і Бог Прави, Яви і Нави, се маємо їх як істину» (Велесова Книга, дощ.15-А). Сварог починає Різдвяні свята (21 грудня, зимове сонцестояння), тому в Богослужіннях сучасних громад Рідної Віри йому в ці дні готується дванадцять або тринадцять страв (згідно з відродженим календарем і залежно від кількості місяців у році), читаються спеціальні молитви. На Різдво Божича-Коляди також згадується Числобог — Бог Часу. Походження цього Бога сягає індоєвропейських часів. У греків йому ідентичний Кронос (пор. хронологія — рахунок часу), у римлян — Сатурн, якому присвячувались сатурналії — зимові свята, подібні до слов’янської Коляди. За Велесовою Книгою, Числобог рахує дні і ночі (згадана вище дощ.11-Б). Дітям, які народжувалися в різдвяні дні надавалися імена, значення яких пов’язувалось з колом, наприклад поширеним було ім’я Коловрат, Колобуд (дослівно «коло вертящий», «коло пробуджуючий», тобто той, хто будить Сонце).

На другий день Різдвяних свят здійснюються обряди на честь Рода — Прабога, творця людського роду. Род — духовна енергія Пращурів, яка єднає усі покоління: покійних, живих і ще ненароджених, отже, він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє. Рода і Рожаниць «годують» кашею, пирогами, варениками й самі прилучаються до цих пожертв.

На дванадцятий день після Різдва — обрядове освячення води, що припадає переважно на 1-2 січня (Водокрес), адже саме в цю ніч починається рух вод до весни, відбувається зміна полярності води (так звана «жива вода»). Ці свята ідуть під знаком Богині Дани — втілення жіночого першопочатку Всесвіту, що складає пару протилежностей з Вогнем (Сварогом).

На межі січня і лютого відбуваються обряди вшанування Богині Стрічі (слов’янська Стріча — дослівно «добра Доля», її антипод Нестріча), тому ці обряди мають назву Стрітення, і означають «стрічу» Зими з Весною, які в давні часи супроводжувались інсценізацією боротьби холоду з теплом, молитвами про добре літо, умилостивленням добрих сил природи. В цей день пробуджується громоносна сила, тому освячується «громична» свічка, яка вважається оберегом від блискавки, а також лікувальним засобом від різних хвороб.

Найбільшим святом після Стрітення в лютому є Чортовий тиждень, який супроводжується своєрідними маскарадами, рядженими, загальними веселощами. Покровителем цих обрядів є постать Велеса — Бога таємничих знань, музики, поезії, який є зв’язковим світів Нави і Яви (духовного світу Предків з живими нащадками). Він — Бог честі, присяги, а також і матеріальних благ, покровитель тварин. Давнє значення цих обрядів полягало в освяченні кожного подвір’я, господарства рядженими волхвами (в масках тварин), що мало сприяти родючості, добробуту родини. Саме карнавальне вбрання учасників дійства стало причиною християнського перекручення образу Чорта, як волохатого, рогатого, хвостатого. Чорт, Чорнобог — символ ночі, зими, холоду, але водночас і таємничості, рівноваги в природі, відвертості, ворожіння, адже ніч виявляє деякі речі, невидимі вдень (наприклад, сузір’я, що є провідниками до певних Божественних сил, Чумацький шлях та ін.).

Свято Колодія, що відбувається в кінці лютого вказує на те, що «Коло діє», тобто наближається до весни, до Великого дня (після весняного рівнодення), коли Сонце переможе темряву. Щоб наблизити цей час, кожна істота має знайти пару. Тому обрядовість Колодія покликана символічно «покарати» порушників звичаю, тих, хто не одружився в попередньому Колі Сварожому і побажати їм знайти пару в наступному Колі (від Колодія до Колодія). Неодруженим парубкам чіпляють до ноги «колодку» (фалічний символ), приспівуючи при цьому жартівливих пісень, які мають примусити замислитись і спонукати до одруження.

Настає весняне рівнодення, а в неділю за ним — Великдень Дажбожий (наші предки не пов’язували його з повним місяцем), адже це було свято Сонця. Дажбог, за визначенням В.Шаяна, — животворне горіння в душі нації, батько людського щастя, добра, блага, любові, тобто Добростану. Саме тому в цей день був звичай обрядового цілування на знак добра і любові та взаємного обдаровування писанками — символами відродження природи.

На двадцять п’ятий день після Великодня святкується Рахманський Великдень, або Середа Права. Сучасні Громади Рідної Віри пов’язують цей день із вшануванням духовних законів Прави, тобто Всесвіту. Шкаралупа від великодніх писанок в цей день пускається на воду річок, що пливуть до моря — цей обряд символізує обмін інформацією з духовними силами індоєвропейців (в образі «рахманів» — брагманів).

22 квітня — свято Лади — Богині жіночої пристрасті, материнства. Вона — старша Рожаниця, мати двох першопочатків життя Лелі (втілення води й жіночості) і Полеля (втілення вогню й чоловічої сили). У цей день також вшановують і молодшу Рожаницю, Лелю (або Лялю) — Богиню дівочого кохання. На її честь водять хороводи — «лельники». Дослівно Леля, Ляля означає « лялечка, маленька дівчинка», так називають і дівчинку, навколо якої водять обрядове коло, і яка після обряду обдаровує всіх учасниць дійства обрядовими стравами, гостинцями. Ім’я Ляля надають дівчаткам, які народжуються близько до цієї дати.

Наступного дня, 23 квітня вшановуються чоловічі сили природи: Ладо (чоловіча пара Лади), Ярило — Бог весняного Сонця й розквіту. Ладо згадується у Велесовій Книзі як Бог-Предок, який відкрив достойному русичу Квасурі секрет приготування священного напою сури, якою слід прославляти Богів Прави (дощ.22). Хлопчиків, народжених в цей день, називали іменами з коренем Яр — плодючий: Ярець — народжений на Ярила, Яролик — подібний лицем до Ярила, Ярополк — військо Ярила, Ярослав — слава Ярила, Ярун — родючий, життєдайний, Ярчик — пестливе від Яр та ін. Велесова Книга стверджує: «Ярбог править весняним цвітінням і Водяниками і Лісовиками і Домовиками» (дощ. 38-А).

2 травня молять Богиню Живу про життя і здоров’я. За повір’ями вона перевтілюється в зозулю й кує (пророкує), скільки років житиме людина. В середині травня (сьомий тиждень після Великодня) здійснюються обряди русалій. Русалок є «тридев’ять сестріниць», які опікуються певними рослинами, тому їхні імена пов’язані з назвами квітів і трав («Сварог», 1997, вип.6). На русаліях вшановується й Берегиня — жіноча продукуюча сила природи. Її ім’я дослівно означає «народжена на березі», що вказує також на її зв’язок з водою. Загалом Берегиня славиться на всі жіночі свята: Рожаниць, Русалії, Мокоші, Дани, Долі та ін. У Велесовій Книзі Берегиня згадується як провісниця славних перемог русичів, і в цьому сенсі вона зливається й з образом Матері-Слави.

Червневі обряди присвячуються переважно Світовиду (літньому), Вогнебогу (Симарглу) та Купайлу, що символізують літній небесний вогонь — сонцекрес (сонцестояння), кульмінацію денного світла (найдовший день). Купальські обряди присвячуються шлюбу молодих пар, які тут освячуються живим вогнем і живою водою та зустрічають вранішнє Сонце, щоб прославити його піснями, після цього молодята просять благословення у батьків і священика — волхва.

20 липня починаються обряди перунування. Перун — принцип божественного прояву в блискавці й громі — несе енергію очищення, дає рухливість і життєву потужність всім істотам. Він, покровитель воїнства, за Велесовою Книгою, ви вав чарівний меч, яким русичі перемагають ворогів. Чоловіки вшановують його всенічною братчиною біля дубів. Жіноча пара Перуна — Перуниця, Летениця, або Блискавиця (Молонья) святкується на третій день після чоловічої братчини.

Серпневі обряди Рідної Віри присвячені переважно Богам Спасам; у Велесовій Книзі цей період називається «спасиць». За даними етнографії в давні язичницькі часи таких днів було багато, вони стосувались освячення кожного нового плода чи овоча перед вживанням і не прив’язувалися до певних дат. Відомі назви Спасів: хлібний, маковий, медовий, яблучний, горіховий, ягідний, грибний, полотняний (освячення першого полотна з нових конопель чи льону) та ін.

Осінній Світовид припадає на осіннє рівнодення і символізує прощання з сонячним світлом, після якого Коло Свароже вступає в період Корочуна, найкоротшого дня, найтемнішої частини року. До ХІІ ст. у храмі Світовида, як і на Великдень, служили всенічну, освячували високий коровай (іноді досягав висоти зросту людини), але вже з нового врожаю. Нині громади Рідної Віри в цей день ходять до статуї Світовида, де з піснями й хороводами покладають йому на голову вінок з квітів та колосся.

З цього часу панує Бог осіннього сонця Овсень і зимового — Сивбог (Сивобог). У Велесовій Книзі записано про Овсяну велику й малу (дощ. 37-А), а з обрядів відомі засівання вівсом і викликання Овсеня — вівсяного духа (у білорусів). Овсень споріднений також з давньоіталійським Ауселом та етруським Усілом. В Росії його іноді називають ще Таусень. Відомі імена Овсяник та Овсеня, які надавалися дітям, народженим у цей період Кола Сварожого. Сивбог — Бог старості, слабкості, холоду, символізує спад напруги Живи, зимову старість року; він керує періодом від осіннього Світовида до зимового сонцестояння, після чого передає владу Коляді. До Коляди готуються заздалегідь: вже на свято Долі (24 листопада) дівчата здійснюють обряд на честь Вишні, Вишени — жіночий аналог Всевишнього — ставлять вишневу гілочку у воду, запитуючи Богиню Долю про коханого парубка. Якщо вишня розцвіте до Різдва, буде щасливе подружжя. 30 листопада починаються калитянські вечорниці, спрямовані через спільні веселощі, пісні, танці, розваги молоді сприяти знайомству парубків і дівчат, вибору пари. Тому головні обряди йдуть під знаком Долі, яку закликають, умилостивлюють подарунками, стравами (каша, вареники). Вважають, що слов’янське ім’я Доляна надавалося дівчаткам, народженим у цей період, і означає «долина дочка», тобто улюблениця Долі. Саме ж ім’я Богині Долі означає «частка, частина».

Коло Свароже завершується періодом Чорнобога, який є символом ночі, зими, холоду, що фактично створює природну рівновагу у Всесвіті: «Білобог і Чорнобог б’ються і тим Сваргу тримають, аби світу не бути повергнутому (ВК, дош. 11-А). Його символи - Чорновіл, Чорнотур — такі імена надавали хлопчикам, народженим в третій декаді грудня перед Різдвом. На жаль, християнська ментальність наклала на цей образ свою символіку («антипод Бога»), яка заважає розумінню Чорнобога як необхідної врівноважуючої сили космосу, Бога, що сприяє гармонії, врівноважуючи Всесвіт.

Від Коляди до Коляди крутиться Коло Свароже — завершується одне коло обрядів і починається все спочатку... і так без кінця-краю.

Новини за 2017

Наша кнопка

Цей сайт працює на e107, яка розповсюджується на умовах ліцензії GNU GPL.Створив сайт Чудимир (Сергій Яценко)